Німці (Deutsche) - гілка германського племені індо-європейської раси. Німецька народність сформувалася в X-XII ст. на основі давньогерманських племінних груп. Усвідомлення національної єдності фіксується з X століття. Етнічну основу народності склали сформовані до середини першого тисячоліття племінні союзи франків, саксів, баварів, тюрингів, алеманів, а також онімечені кельтські групи із заходу і частина західно-слов'янських і прибалтійських племен зі сходу. Процес національної консолідації гальмувала феодальна роздробленість і економічна роз'єднаність численних німецьких держав. Після їх об'єднання в 1871р. під егідою Пруссії завершилося формування німецької нації. За мовою і звичаями німці діляться на нижньогерманську (Niederdeutsche) і верхньогерманську (Hochdeutsche) групи. Ряд мовознавців виділяє також середньонімецькі діалекти.

Німці - основне населення ФРН (понад 80 млн. чол.) Численні групи живуть також у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Австралії, Росії, Україні, Румунії, Південній Африці.

Чисельність. За даними Всеросійського перепису населення1897 року на території Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської губерній проживало 491809 німців. Приблизно така кількість зберігалася до 1937р.(401880 чол.). Різке зниження показує перепис 1959р.- 23243 чол. Це результат масової депортації німців з місць компактного проживання в період репресій 30-х років і після початку війни з Німеччиною в 1941 р. Згідно з переписом 2001 року в Україні проживає 33302 німців (в 1989р. - 37849). Зменшується кількість тих, хто вважає німецьку мову рідною. За переписом 2001 р. рідною німецьку мову назвали 12% опитаних; 64% назвали російську, 22% - українську. Найбільша кількість німців проживає в Дніпропетровській, Одеській та Донецькій областях

Віросповідання. Німці, які оселилися на території України, належали переважно до двох християнських віросповідань: римо-католицького і протестантського. Серед протестантів найбільш численними були менонітські, євангелічно-лютеранські і євангелічно-реформатські громади. Первинні поселення колоністів формувалися за віросповіданням.

 Перші відомості. Перші відомості про німців датуються кінцем Xст. У Київській Русі з'являються європейські купці, мандрівники, посольські делегації. З XI ст. невеликі групи німців із Майнца, Відня, Любека утворюють торгові колонії в Києві, Володимир-Волинському, Луцьку. Після монголо-татарської навали німецькі майстри на запрошення галицько-волинських князів приїжджають для будівництва міст, розвитку ремесел і торгівлі. Вихідці із німецьких земель зустрічалися також серед козаків у Запорізькій Січі. За часів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка вони брали участь у військовому будівництві.

Масове переселення в Україну. Розселення. Європейські держави з XVII ст. запрошували іноземців на проживання, щоб використовувати їх господарський досвід. Переселення німців на українські землі почалося у другій половині XVIII ст. Відомо про записку оберберейтора де Дарів’єра імператриці Єлизаветі Петрівні про «Можливі і корисні наслідки, що можуть статися від німецької колонізації Росії» (1759 г.). У 1763 р. імператриця Катерина II видала Маніфест, в якому запрошувала європейців переселятися в Російську імперію на пільгових умовах. У 1756-1766 рр. з'явилися перші німецькі поселення. Вихідці з Франкфурта-на-Майні оселилися в селі Хрещатик Чернігівського намісництва. Основними ареалами розселення німців стали західний і південний регіони сучасної території України. У 50-х роках XVIII ст. німецькі поселення виникли в Галичині, на Буковині та Закарпатті. В кінці XVIII ст. колонії на Волині заснували вихідці зі Східної Пруссії. Потім з'явилися менонітські і німецькі поселення. На основі Маніфесту Катерини II в Катеринославську і Таврійську губернії в 1787р.  з Данцига та інших німецьких міст переселилося 910 чоловік. 14 сімей зайняли порожні будинки у шведській колонії. 21 сімейство заснувало колонію Старий Данциг. В 1788 р.  228 лютеран і менонітів з Данцига заснували ще 8 колоній. Масова колонізація вільних земель німецькими переселенцями почалася на основі Маніфесту Олександра I від1803 р. Це були землі південного Причорномор'я, приєднані до Росії в 1791 р. внаслідок російсько-турецької війни. Колоністів поселяють на казенних землях Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і Бессарабії. При нестачі казенних, уряд викуповував землі під поселення іноземців у приватних осіб. У 1840-1870 роках XIX ст. німецькі колоністи активно переселялися на Поділля та Волинь. На Волині селилися вихідці із Пруссії, Австрії, Царства Польського і німецьких колоній інших регіонів Росії. За даними першого перепису 1897р. на Волині налічувалося 171,3 тис. німців, що складало 5,7% від всього населення краю. Встановити точну кількість німецьких поселень (колоній, хуторів) на території України поки неможливо. Уже відомо про декілька тисяч.

Особливості землеволодіння та землекористування. Колоністам надали безстрокові привілеї: компактне поселення, свобода віросповідання, самоврядування, звільнення від військової повинності, податкові пільги. Натомість вони зобов'язалися економічно освоїти надані їм землі. Для них були розроблені спеціальні норми землеволодіння та землекористування. Власником землі була сільська громада. Вона отримувала землю в довічне володіння. Земля під річками, озерами, болотами, вигоном худоби передавалася в загальне користування. Садиби, поля, сіножаті розподілялися порівну кожній родині, незалежно від кількості її членів. В колоніях Причорномор'я земельний наділ однієї сім’ї становив 60 десятин (десятина дорівнює 1,09 гектара). Разом із господарським упорядженням наділ утворював господарство, яке власники не мали права розділити, закласти або продати. У разі смерті господаря, втрати ним працездатності або недбайливості господарство передавалося безземельному члену громади, який брав на себе зобов'язання по виплаті казенних і приватних боргів. Таким чином, ключовою фігурою в системі землекористування був господар, здатний до ефективного ведення господарства. Передача господарств була звичайним явищем.

Спадкове право. Системі землеустрою відповідало право успадкування. Юридичною підставою спадкового права в Росії була воля заповідача. У німецьких колоніях земельний наділ успадковував молодший син, якого суспільство визнавало здатним успішно господарювати. Старших синів глава сім'ї повинен був навчити будь-яким ремеслам або торгівлі.

 Зовнішнє управління. До 1818р. колонії управлялися Катеринославською, Одеською та Бессарабською конторами опікунства. У 1818р. всі три контори були об'єднані в Опікунський  комітет, що займався іноземним поселенцями Південного краю Росії. Опікунські органи охороняли права і привілеї колоністів: вибирали землі для поселень, забезпечували безпроцентними позиками, будівельними матеріалами, насінням і т. п. Одночасно вони стежили за виконанням зобов'язань колоністів. Сільські прикази щорічно надсилали в Опікунський комітет відомості із зазначенням кількості душ, вчителів, духовних осіб; кількості худоби і коней, землеробських знарядь, посіву і врожаю, будівництва церков і шкіл, олійниць, пивоварень і т. д.). Діловодство велося німецькою мовою.

Самоврядування. Самоврядування регулювала «Інструкція для внутрішнього розпорядку...». Колоністи кожної колонії становили сільську громаду. Самоврядування здійснював сільський приказ, який складався зі старости (Schulz), двох його помічників (Beisitzer) і десяцьких (представників від кожних 10 дворів). Староста обирався на 2 роки, обов'язково із хороших господарів з бездоганною моральністю. Приказ засідав щонайменше раз на тиждень, вів книги витрат і приходу, реєстрував скарги, спори і рішення по них. Вищим органом влади був мирський схід (збори) власників господарств. На ньому обирали старосту і його помічників, розглядали питання передачі господарств, розподіл податків і повинностей, стверджували умови запрошення священиків, утримання школи і вчителів, будівництва церковних і громадських будівель, благоустрою колоній і т. д. Із розглянутих питань складалося письмове рішення - мирський вирок (gemeinde Spruch), завірений печаткою сільського приказа.

 Господарська діяльність сільських колоністів. Освоєння цілинних земель було основним обов'язком колоністів. Господарську діяльність також регламентувала Інструкція для внутрішнього розпорядку. Вона зобов'язувала займатися землеробством, скотарством, садівництвом, шовкопрядством, лісівництвом, бджільництвом, виноградарством і тютюноводством. Головним заняттям було землеробство. Жито, озима та яра пшениця, овес, ячмінь, картопля були основними культурами. Скасування кріпацтва у 1861 р. сприяло зростанню німецького землеволодіння. Вони набували або орендували землі у дворян, які не могли самостійно їх обробляти. Збільшення земельних наділів вимагало переходу до інтенсивної обробки землі. У німецьких господарствах польові роботи здешевило  використання в якості робочої тварини коня (а не вола, як у місцевих селян) і застосування винайденої колоністами сільськогосподарської техніки. Їх досвід використовували хлібороби Бердянського, Мелітопольського, Дніпровського, Катеринославського, Херсонського, Одеського, Тираспольського і Акерманського повітів. Основну частину доходу колоністів становив продаж пшениці. Нововведенням для Росії було розведення картоплі. Її колоністи привезли з Німеччини, де вона  використовувався і як продукт харчування, і як фураж для худоби. В Росії картопля була малознаною культурою. Її поширили німецькі колоністи.

Важливим напрямком було скотарство. При переселенні колоністи пригнали з собою невелике стадо голландської племінної худоби молочного напрямку продуктивності. Породу акліматизували і схрестили з українською коричневою. Виведену породу назвали «Червоною німецькою» або «Колоністською». Вона відрізнялася невибагливістю в утриманні, високою продуктивністю і жирністю молока. Червона німецька корова була визнана в якості основи для поліпшення порідності при складанні української державної племінної книги в Одесі (1923 р.) і північнокавказької в Ростові-на-Дону (1927 р.).

До 60-х рр. XIX ст. господарським промислом колоністів було тонкорунне вівчарство. У 1805 р. німець Міллер доставив у Одеський і Дніпровський повіти 2 820 тонкорунних овець. Їх поширили в німецьких колоніях. Шерсть забезпечувала сировиною Катеринославську суконну фабрику. Поставлялася вона і на європейський ринок. Перевагою для  вівчарства була наявність необроблених земель, до того ж, воно не вимагало великої кількості робочих рук.

У 60-і рр. на ринках Європи збільшився попит на хліб. Колоністи стали скорочувати пасовищні і збільшувати орні землі. Будівництво залізниць здешевило перевезення зерна до портових міст.

 Велику увага колоністи приділяли виведенню порід коней, пристосованих до місцевих умов. Німецький кінь був хорошим товаром, він відрізнявся міцністю і силою. Місцеві селяни пускали коней в роботу чи не на другому році, німці - на четвертому і навіть п'ятому.

Найбільших успіхів у розвитку тонкорунного вівчарства та конярства досягла сім'я Фальц-Фейнів.  Син першого представника сім'ї Готтліба Фейна Фрідріх (1794-1864) створив свій капітал на розведенні спочатку овець місцевих порід, потім чистокровних мериносів. Отримані доходи він вкладав у придбання земель, розвиток господарства, поліпшення порідності худоби. На сільськогосподарській виставці в Сімферополі (1846 р.) він отримав золоту медаль за породу мериносів, відмінну шерсть, прекрасну племінну худобу. В останній чверті XIX ст. особливу увагу його спадкоємці приділяли  розведенню коней. На виставках 1884 – 1903 років сім'я отримала 18 золотих, 22 срібних, 5 бронзових медалей і 8 похвальних листів за верхових і степових коней. Один зі спадкоємців Ф. Фейна Фрідріх Фальц-Фейн (1863-1920), заснував у своєму маєтку Асканія-Нова єдиний у світі степовий природоохоронний заповідник і зоопарк, у якому привезені з різних континентів дикі тварини жили на волі. У 1914 р. імператор Микола II за особливі заслуги перед Росією дарував родині дворянський титул.

Успішно впоралися колоністи із розведенням у степовому кліматі садів, виноградників, лісових дерев. У садах вирощували десятки сортів яблунь, груш, вишень, слив, абрикосів, персиків; на лісових плантаціях - саджанці акацій, тополь, дубів, лип, ясенів, кленів та ін. У поліській частині Волині німецькі господарства були переважно хуторними. Хутори представляли собою селища із невеликою кількістю дворів своєрідної забудови. Колоністи вирощували традиційні зернові культури - пшеницю, жито та ін. З розвитком цукрової промисловості в деяких колоніях з'явилися плантації цукрових буряків. У чеських колоністів вони запозичили досвід вирощування хмелю, попит на який з'явився із розвитком пивоваріння. Німецькі хутірні господарства Волині були зразками фермерського господарювання.

Особливості культури. Найважливішим елементом національної культури була віра. У всіх колоніях були збудовані кірхи і костели. Віра була також тісно пов'язана зі школою. Щоб стати повноправним членом релігійної громади, потрібно було прочитати Біблію, засвоїти догмати віри і норми християнської моралі. Виникла конфесійна школа із вимогою загального обов'язкового навчання. Згодом у програму включили арифметику і державну мову. Навчання тривало з 7 до 15 років і закінчувалося проходженням обряду конфірмації (у католиків - фірмаціі). Школа була тісно пов'язана із сільською громадою. Шкільні будівлі та квартири для вчителів будувалися і утримувалися за її рахунок. Після введення в програму російської мови, в адміністративних центрах колоністських округів відкрили Центральні училища з її вивчення. У них дітей колоністів готували для роботи в сільських школах. Крім церковно-парафіяльних та центральних училищ в колоніях відкривалися жіночі та чоловічі гімназії, комерційні училища, сільськогосподарські школи.

Добровільним обов'язком колоністів була благодійність. За рахунок сільської громади в колоніях будувалися та утримувалися сиротинці, притулки для престарілих. У колоніях Тіге і Вормс (Херсонська губернія) були засновані училища для глухонімих дітей, яких за особливою методикою навчали усного мовлення. У великих колоніях були побудовані лікарні.

 В містах. Основною частиною міського німецького населення були ремісники. Вони оселилися на підставі Маніфесту Олександра I і прийняли російське підданство. Їх компактні поселення в межах міста називали колоніями. Ремісники привезли з собою як традиційні ремесла, так і поширені в Європі: миловаріння, годинникарство, друкарство, маслоробство, млинарство та ін. В їхніх ремісничих майстернях виготовлялися також карети, музичні інструменти. Ремісники сприяли становленню міського життя. У другій половині XIX ст. на базі ремісничих майстерень виникли промислові підприємства.

 Крім ремісників у містах вільно селилися піддані різних німецьких держав. Вони брали участь у розвитку промисловості і торгівлі, освіти і науки, охорони здоров'я, військової справи, музичної культури, архітектури. Їм належали великі підприємства із виробництва сільгоспзнарядь (заводи І. Гена в Одесі, М. Гельферіха у Харкові та ін.), машинобудівні і чавуноливарні (А. Пільстрема, Н. фон Дітмара в Харкові, Я. Мюльнера в Одесі, В. Фіцера і К. Ґампера у Краматорську та ін.) З німцями пов'язаний розвиток борошномельного виробництва і поява перших парових млинів. Кращими були засновані німцями пивоварні (В. Санценбахера, Ф. Енні, М. Кемпе в Одесі; І. Кнапп в Харкові, «Нова Баварія» в с. Григорівка Харківського повіту) і цукрові заводи (Л. Кеніга в с. Тростянець і в Гутах). Зусиллями німецьких переселенців невелике селище Дунаївці на Хмельниччині стає центром текстильного виробництва. Текстиль із Дунаївців продавався у багатьох містах Російської імперії: Москві, Варшаві, Харкові, Києві, Кишиневі та  ін.

Німецькі фінансисти брали участь у будівництві залізниць, які сприяли розвитку сільського господарства, торгівлі і промисловості. Найбільш відомими концесіонерами були фон Дервіз (фінансував будівництво Курсько-Київської залізниці), фон Мекк (Лібаво-Роменської, яка забезпечила доставку українського зерна до балтійських портів); Карл Унгерн-Штернберґ- Одеської.

Значним є внесок німців у розвиток науки. Заснований в 1805 р. університет у Харкові формував професорсько-викладацький склад за рекомендацією знаменитого німецького поета Й. В. Гете. Серед них - професори із Вюрцбурга, Віттемберга, Лейпцига, Геттінгена, Франкфурта-на-Одері та інших міст Німеччини. Історики, філософи, астрономи, математики, юристи, хіміки, медики німецького походження працювали на університетських кафедрах Харкова, Києва, Одеси. Вони сприяли встановленню наукових зв'язків із європейською наукою. Німці засновували реальні і комерційні училища, в яких навчалися діти всіх національностей і віросповідань. У німецьких друкарнях друкувалися підручники, наукова література, періодика російською та європейськими мовами.

В євангельській некомерційній лікарні Одеси, яку заснували німці лютеранського і реформатського віросповідань, приймалися хворі всіх віросповідань і національностей.

Внесок у світову музичну культуру зробили видатні піаністи Святослав Ріхтер, уродженець Житомира, і Генріх Нейгауз (м. Кропивницький), диригент Олександр Гаук, уродженець Одеси.

Німецькі архітектори брали участь у формуванні архітектурного вигляду найбільших міст України: Г. Шлейфер, Й. Шеделя, І. Штром, Е. Брадтман в Києві; Фердинанд фон Гаген, Дітріх Тіссен та ін. у  Дніпропетровську, Герман Шеврембрандт, Пауль Клейн, Едуард Меснер в Одесі; Андрій Тон у Харкові та ін.

Німці брали участь також у благоустрої міст і селищ. В умовах степового клімату вони розводили лісові та фруктові дерева, квіти. Син лютеранського священика Ганс Герман більше 50 років служив міським садівником в Одесі і озеленив усе місто. У розплідниках Роте, Штапельберга, Штаму, Веркмейстера в Одесі, Люстіг в Криму, дендропарку Фальц-Фейнів в Асканії-Нова і А. Енца в Олександрії були вирощені і акліматизовані сотні видів декоративних і фруктових дерев, чагарників, квітів, столових і винних сортів винограду. Всесвітньо відомий Нікітський ботанічний сад у Криму більше 30 років очолював відомий ботанік Микола Гартвіс.

Внесок у розвиток української державності. На початку хх століття німці взяли участь у становленні і розвитку Української державності. Ілля Шраг очолював українську парламентську фракцію в Першій державній думі, був членом Центральної Ради, його син Микола був заступником голови Центральної Ради; Сергій Гербель у 1918 був міністром продовольства в уряді Ф. Лизогуба. Міністром юстиції в цьому уряді був Віктор Рейнбот; Отто Ейхельман в 1918 працював в міністерстві торгівлі, промисловості і закордонних справ УНР, в період Директорії був товаришем міністра; Сергій Мерінг у жовтні- грудні 1918р. очолював міністерство торгівлі і промисловості Української держави. Вчений, історик мистецтва Теодор-Ріхард Ернст у своїй монографії «Українське Мистецтво XVII- XVIII століть» одним із перших визначив предмет українського мистецтвознавства.

У 1914-1920 рр. з початком Першої світової війни російський  царський уряд ухвалив ряд законів, які обмежили права німецького населення. Ці закони назвали «ліквідаційними», тому що на їх підставі ліквідовувалося землеволодіння, закривалися німецькі школи, заборонялися німецькомовні видання. Навіть у побуті заборонялося користуватися рідною мовою. Розпочата в жовтні 1917 р. революція, потім громадянська війна призвели до  зубожіння німецькі господарства. Під час чотиримісячного правління більшовиків у 1919 р. спалахнуло збройне повстання у колонії Гросслібенталь (Херсонська губернія), звідки воно поширилося на німецькі волості Одеського і Тираспольського повітів. Більшовики не змогли придушити його і були змушені відступити, відкривши дорогу на Одесу Добровольчій армії Антона Денікіна. Величезних збитків завдавали селам Катеринославської губернії напади та грабежі повстанської армії Нестора Махна.

Радянський період. Радянська соціально-економічна політика суперечила основам національної культури і господарським традиціям німців. Німецьке населення України (392,6 тис.) було переважно сільським, і тому консервативним. У 1923 р. за неповними даними в Одеській губернії було 206 німецьких селищ,  в Катеринославській - 162, Донецькій -147, Волинській - 143.

Націоналізація земель, примусове вилучення сільськогосподарської продукції, розкуркулення із виселенням та конфіскацією майна, знищення приватних господарств і насильницька колективізація, відділення школи від церкви зруйнували основи національної культури, знищили сформовану структуру сільського господарства. Радянську владу довго не визнавали селяни, робітники, службовці, духовні особи німецького походження. З 1922 по 1924 роки з України в Америку та Канаду емігрувало понад 8 тис. німців.

Щоб стримати еміграцію, в 1924 р. Політбюро ЦК КП (б) України ухвалило рішення створити національні німецькі адміністративні райони. Партійних і радянських працівників зобов'язали опанувати німецьку мову, вивчити побут і культуру колоністів. Земельним відділам заборонили відрізати у них зручні землі для передачі представникам інших національних груп. До 1926 року в місцях компактного проживання німців створили 7 районів: Гросслібентальський (Спартаківський) і Зельцський (Фрідріх-Енгельсівський) в Одеському окрузі, Високопільський в Херсонському, Ландауський (Карл-Лібкнехтівський) в Миколаївському, Молочанський і Пришибський в Мелітопольському, Люксембурзький у Маріупольському і Пулинський у Волинському. Одночасно створювалися німецькі сільради. У 1925 р. їх було 98, в 1926 р. - 221, 1927 - 237, 1931 - 243. Створення національних районів мало активізувати господарську ініціативу німецьких селян, допомогти вирішити продовольчу проблему. Однак довоєнного рівня сільськогосподарського виробництва досягти не вдалося. З 1928р. затверджується адміністративно-командний курс управління країною. Масової депортації за Урал зазнали сім'ї куркулів, духовенства, інтелігенції, звинувачені у контрреволюційній діяльності або як «соціально небезпечні елементи». За неточними даними до початку війни було депортовано 7067 сімей.

Політичний і релігійний терор, насильницькі хлібозаготівлі, розкуркулення і колективізація стали причиною еміграції в кінці 20-х- поч. 30-х років.

 Більшовики проголосили нову національно-культурну політику. У німецьких навчальних закладах дозволили викладання рідною мовою. Для підготовки вчителів у сільські школи був заснований Одеський німецький педагогічний інститут (Odessaer Deutsches Pädagogisches Institut). Відкрилися національні спеціальні навчальні заклади: Пришибська ветеринарно-фельдшерська школа, Ландауська   сільськогосподарська школа-технікум, Молочанська фельдшерська і Хортицька педагогічні школи. Протягом 20-30-х рр. видано понад 1000 книг і журналів німецькою мовою. Поряд з обласними та районними газетами ЦК КП (б) У видавав республіканську газету «Das  neue Dorf» (Нове село). Національно-культурні особливості німецького населення були предметом наукового дослідження етнографічної комісії Академії Наук України.

 У 1938 р постановою ЦК КП (б) У всі німецькі навчальні і культурно-освітні установи, адміністративно-територіальні одиниці були ліквідовані. Після приходу до влади в Німеччині А. Гітлера в СРСР посилилися репресії проти німецького населення. Його звинувачували у фашизмі і антирадянській діяльності. У 1937 р. з Одеської області, в якій проживало 120 000 німців, за рішенням партійних органів вислали в Сибір і Казахстан 5 000 сімей «антирадянського фашистського активу».

У 1940 р. до СРСР була приєднана Бессарабія. Між Німеччиною і СРСР було підписано угоду про дозвіл бессарабським німцям  переселитися до Німеччини. Більшість скористалися цією можливістю.

У 1941 р., після початку війни, всіх радянських німців назвали поплічниками фашистів, шпигунами і диверсантами. В кінці серпня постановою Політбюро ЦК партії «Про німців, які проживають на території Української РСР» німців із Ворошиловградської, Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Полтавської, Сталінської, Сумської, Харківської та Чернігівської областей депортували до Сибіру  і республік Середньої Азії. У січні 1942 року на основі секретної постанови усі вислані німці віком від 17 до 50 років були мобілізовані в трудову армію - на лісозаготівлі та будівельні роботи із розміщенням в 25 таборах НКВС. У 1942 р. у спецпоселеннях Уралу і Казахстану налічувалося 1 млн. 31 тис. німців.

Постановою Державного комітету оборони від 7 жовтня 1942 р. у трудову армію були мобілізовані німецькі жінки у віці від 16 до 45 років. Звільнялися від мобілізації вагітні і ті, що мають дітей до 3-х років. Діти старші трирічного віку передавалися на виховання родичам або в колгоспні дитячі будинки.

 Близько 250 000 німців залишилося на окупованих територіях Одеської, Миколаївської та ін. областей. У 1944 р, під час відступу, гітлерівці депортували 220 000 німців із окупованих територій до Імперського краю Вартегау, який входив до складу Німецького рейху. Їх розмістили у господарствах вигнаних поляків.

Після приходу Червоної армії в січні 1945 р. на територію фашистської Німеччини, радянських німців (згідно із договором між союзниками СРСР, США і Великобританією) звинуватили у зраді Батьківщині і депортували  у виправно-трудові табори НКВС до Сибіру і Казахстану. За даними НКВС до кінця 1945 року в СРСР було повернуто 210 600 німців. Вони поповнили ряди трудової армії.

У грудні 1955 р. режим спецпоселень у таборах трудової армії був ліквідований, але без права повернення конфіскованого майна і можливості повернутися в місця колишнього проживання.

У 1964 р. з німців було знято звинувачення у зраді Батьківщині, але заборона на повернення в місця колишнього проживання була збережена. Її зняли у 1972 р. Але повернутися в рідні місця німці не могли - в 1944 р. їх порожні будинки були заселені депортованими із Західної України. В результаті депортації німці позбулися свого майна, вони були розпорошені по величезній території, сім'ї роз'єднані, родинні зв'язки втрачені. Ставлення до німців у післявоєнні роки було ворожим, їх називали фашистами. Люди були змушені відмовлятися від національних імен та прізвищ, від передачі рідної мови дітям, що призвело до значних втрат у національній культурі. Депортація змінила географію розселення німців і значно зменшила його чисельність в Україні: замість майже 400 000 на момент встановлення радянської влади в 1920 - до 33 000 у 2001 р.

 В незалежній Україні. В кінці 80-х рр. хх ст. виник рух німців за об'єднання з метою відродження і розвитку національної культури. Перша німецька організація з'явилася в 1989 року в Бердянську, потім у багатьох містах України. У вересні того ж року пройшла установча конференція Товариства німців України, у якій взяли участь делегати від 20 областей. В березні 1993 року в Міністерстві юстиції було зареєстровано Товариство німців України «Wiedergeburt» (Відродження). Почала видаватися загальноукраїнська газета «Deutscher Kanal». Актуальним стало питання про повернення депортованих німців із Сибіру, Середньої Азії та Казахстану. У січні 1992р. був створений Українсько -німецький фонд. З його допомогою та за фінансової підтримки ФРН, в Україну повернулося декілька тисяч німців. У листопаді 1996 р. на 1-му з'їзді німців України була прийнята довгострокова програма етнокультурного відродження німецької національної меншини. На кожному черговому з'їзді вона актуалізується. У багатьох населених пунктах були створені центри німецької культури, найбільшим з яких є «Widerstrahl» у Києві. В 2000 році усі центри об'єдналися в Асоціацію німців України. На III з'їзді німців України в 2005 р. було ухвалене рішення про створення Ради німців України як вищої форми самоорганізації. Її склад формується із Президії та делегатів від кожної адміністративно-територіальної одиниці. Вибори голови та членів Ради відбуваються кожні 4 роки на черговому з'їзді. Першим головою Ради був обраний Георгій Мозер, з 2009 р. - Володимир Лейсле. Рада працює в контакті із органами державної влади України та Німеччини і їх посередницькими структурами.

Фінансову підтримку німецькій національній меншині в Україні надає Федеративний уряд Німеччини через Благодійний фонд «Товариство розвитку» (м. Одеса).

Національна страва. Штрудель (Strudel)

Складники: 350 г борошна, 7 яєць, 40 г олії, 200 г сиру, 50 г цукру, 25 г родзинок, 200 г сметани, 50 г цукрової пудри, сіль.

Тісто: У борошно влити олію, воду (150 мл), всипати сіль. Замісити тісто, посипати борошном і накрити теплою каструлею. Через 30 хвилин тісто розкачати і розтягнути пласт у різні боки, спочатку потихеньку, потім більш енергійно. Розтягнуте тісто покласти на серветку.

Начинка: протерти сир, додати сіль, 4 збитих яйця, цукор, сметану. Приготування: Змастити тісто олією, покласти начинку, посипати її корицею, родзинками або дрібно нарізаними цукатами. Піднімаючи краї серветки, згорнути тісто рулетом, розрізати на 2 частини, покласти на деко, змастити збитим яйцем і зробити в тісті декілька надрізів.

Начинка може бути на будь-який смак. Готовий штрудель злегка остудити, розрізати на порції. Посипати цукровою пудрою і змастити розтопленим маслом.

Національна традиція. Одна із яскравих національних традицій - святкування Пасхи. Великдень (Ostern) – свято Воскресіння Христа, до якого віруючі готуються 7 передвеликодніх тижнів, наповнюючи особливим змістом кожен із цих днів. У ХIII столітті виникла традиція фарбувати до великоднього богослужіння яйця переважно в червоний колір. Сенс такої традиції полягав у висловленні: «Як птах вилуплюється з яйця, так Христос виходить із труни». Червоний колір символізує з одного боку життя з його радощами, з іншого - кровопролитну смерть Христа. Особливим символом паски є випечена фігурка зайця. Зайці сплять з відкритими очима, що з точки зору західних християн символізує перемогу життя над смертю. З XVII століття сформувалася традиція поміщати випечену фігурку зайця обов'язково з позначеними очима серед фарбованих яєць на вікнах або інших видних місцях. Майже втрачена традиція запалювання під час пасхального богослужіння свічок, які приносили віруючі і запалювали їх  від великої пасхальної свічки. Потім цю свічку приносили додому і запалювали під час великоднього сніданку. Умови міського життя не дозволили зберегти цю традицію повсюдно.